Одну з найгучніших антикорупційних операцій року мали сприйняти як демонстрацію сили. Натомість вона стала індикатором системних проблем, що накопичувалися роками, передає “Ультра Новини”.

Втеча, що перевернула наратив

Коли бізнесмен Тимур Міндіч, ключовий фігурант гучної справи у сфері енергетики, безперешкодно залишив Україну через офіційний кордон, суспільний ефект виявився протилежним до очікуваного. НАБУ та САП заявляли про “безпрецедентну операцію”. Але саме те, що вона завершилася втечею головного підозрюваного, підірвало довіру сильніше, ніж будь-які політичні заяви.

За інформацією слідчих та прокурорів, зокрема експрокурора САП Станіслава Броневицького, окрім орієнтування на кордоні подібні операції майже завжди супроводжуються фізичним спостереженням. У резонансних справах слідчі забезпечують контроль над фігурантом до моменту оголошення підозри, щоб уникнути ризику виїзду. У випадку з Міндічем цього не сталося. 

Керівник НАБУ Семен Кривонос пояснив відсутність орієнтування на кордоні бажанням уникнути витоку інформації. Але ця аргументація лише посилила запитання. Навіть у разі можливого витоку Міндічу було б значно складніше покинути країну.

У підсумку громадськість отримала не відповідь, а нову дилему: чи йдеться про провал оперативної роботи, чи про умисне створення “вікна можливостей” Міндічу і для чого?

Підозра, що розсипається на деталях

У юридичному середовищі якість підозри Міндічу викликала не менше запитань, ніж його втеча. Адвокати характеризують документ як недоопрацьований і юридично крихкий.

Найголовніші претензії: у підозрі йдеться про легалізацію незаконних доходів, але не описано їх походження, тобто немає предикату, епізоди, пов’язані з корупцією в “Енергоатомі”, не містять прямого зв’язку саме з Міндічем, значна частина тверджень ґрунтується на припущеннях, а не доказах.

Окремою темою стала розбіжність у сумах, озвучених різними джерелами. У перші дні операції директор НАБУ Семен Кривонос заявив про 100 млн доларів, які пройшли через офіс “злочинної організації”. Пізніше була опублікована підозра Міндічу, де йшлося вже про загальну суму “злочинних коштів” у розмірі 311 млн грн, а у суді тепер лунає вже третя цифра – 145 млн грн. 

Політичний контекст, який підігрів скепсис

Медійний вибух цієї справи збігся з періодом активізації дипломатичних переговорів між Україною, США та росією щодо завершення війни. Частина експертів припустила, що НАБУ та САП могли мати політичні мотиви для медійного послаблення президента Володимира Зеленського в інформаційному просторі. Прямих доказів цьому немає, але сам факт появи таких інтерпретацій свідчить, що довіра до антикорупційної інфраструктури стала настільки низькою, що будь-який резонансний крок антикорсистеми розглядається крізь політичну оптику.

Справи, що так і не стали успішними успіхами

Історія Міндіча не поодинока. Поруч із нею стоїть ціла низка великих справ, які за роки не дали відчутного результату:

• “Укргазвидобування” Олександра Онищенка: частина епізодів закрита, фігуранти уникли вироків, сам Онищенко за кордоном;

• справа ексміністра Володимира Омеляна – ВАКС виправдав ексміністра;

• “Роттердам+” — роки розслідувань без обвинувальних вироків попри резонанс;

• справа Свинарчуків (Гладковських): гучна справа під час президентських виборів 2019-го, але не завершена;

• справа Миколи Мартиненка щодо корупції в “Енергоатомі”: триває вже десятий рік без вироку;

• справа проти ексміністра інфраструктури Андрія Пивоварського – теж закрита.

Цей перелік можна довго продовжувати, що формує ризиковану тенденцію: гучний початок і майже повна відсутність логічного і головне, юридичного фіналу.

Угоди зі слідством і закритість процесів

Колишній прокурор САП Станіслав Броневицький, який залишив спеціалізовану прокуратуру після скандальної угоди між керівником САП Олександром Клименком і бізнесменом Борисом Кауфманом, став одним із публічних критиків внутрішнього управління антикорупційними органами. Саме в керівниках експрокурор вбачає корінь всіх наявних проблем, а не в самих органах.

Він розповідає історію своєї справи, що стосується одеського міжнародного аеропорту. Попри наявність вагомої доказової бази керівник САП підписав угоду з підозрюваним Кауфманом замість направлення справи в суд.

За угодою держава мала отримати лише половину ймовірно незаконного прибутку Кауфмана від діяльності Одеського аеропорту, а саме 1 млрд грн, а сам аеропорт залишився в його приватній орбіті. Угоду засекретили, що ще більше посилило недовіру. Броневицький наголошує: найнебезпечнішою тенденцією є закриті угоди, ухвалені без публічного контролю. На його думку, вони стають інструментом не боротьби з корупцією, а мирного врегулювання інтересів між впливовими бізнесменами, детективами НАБУ та прокурорами САП.

Варто додати, що за інформацією співрозмовників, випадки кулуарних домовленостей між бізнесом та антикорупціонерами дійсно були неодноразово і наразі всі ці контакти перевіряються.

Броневицький також звертає увагу на те, як антикорупційні органи неохоче розслідують справи щодо своїх колишніх або діючих колег, зокрема він згадує історію Дмитра Вербицького, звільненого після скандалів із незаконним збагаченням з посади заступника Генерального прокурора в період Андрія Костіна. Вже півтора роки, каже Броневицький, немає жодної зрозумілої інформації про перебіг розслідування.

Сам він вказує, що Вербицький має вагомого покровителя в НАБУ, а саме Бориса Індиченка, керівника підрозділу детективів (Д2) в НАБУ.

Системна криза, що більше не приховується

Справа Міндіча мала стати доказом ефективності антикорупційної інфраструктури. Натомість вона засвідчила її слабкі місця: недостатній контроль над фігурантами, неякісну доказову базу, суперечливі медійні меседжі, політичні мотиви, закритість угод і можливий політичний вплив.

Ще один вимір кризи: роль громадських організацій, що стали невід’ємною частиною антикорупційної екосистеми. Саме вони часто беруть участь у формуванні органів влади, оцінюють доброчесність кандидатів, делегують експертів у конкурсні комісії, впливають на вибір керівників ключових інституцій. Формально це мало посилювати прозорість, а на практиці виявилось, що вони авокатують, притягують та прикривають “своїх”.

Чи можуть ці конкурси бути справді неупередженими, якщо учасники процесу фінансуються з тих самих донорських джерел і працюють у тісно пов’язаній професійній орбіті – саме це стало зокрема предметом перевірки Тимчасової слідчої комісії у парламенті, очільником якої є народний депутат Сергій Власенко.

Скепсис посилився після гучного скандалу з відбором суддів апеляційних інстанцій. Організації, що мали стежити за доброчесністю суддів, самі опинилися у центрі сумнівів щодо власної доброчесності: від непрозорих методик оцінювання до внутрішніх конфліктів інтересів. 

У результаті суспільство побачило парадокс: ті, хто мав бути фундаментом оновленої системи, опинилися в ситуації, коли довіра до них виявилася не менш хиткою, ніж до державних інституцій, які вони покликані очищати.