20 січня минає рік з дня інавгурації 47-го президента США Дональда Трампа. За цей час він не лише ввів у політичний дискурс нові формати та стилі ведення влади, але й радикально розширив уявлення про можливості посади американського президента. Трамп не просто обіцяв зміну курсу – він реально це зробив, хоча далеко не завжди в ту сторону, яку очікували світові союзники чи навіть частина американців.

Перший рік на посаді – це час, коли президент має найширші можливості для впровадження своїх ініціатив у життя. “Ультра Новини” проаналізував головні досягнення й поразки Дональда Трампа за цей рік – і ось що вийшло.

Покращення ситуації на південному кордоні: імміграція – головна перемога Трампа 

Почнемо з позитиву. Одне з найгучніших досягнень адміністрації Трампа – значне зниження нелегальної імміграції в США. За даними Білого дому, кількість затримань на південному кордоні впала нижче 9 000 на місяць, що на 97% менше, ніж у листопаді-грудні 2023 року, коли нелегально в’їжджали до 300 000 людей щомісяця. Це історичний показник – найнижчий за десятиліття. І все це без нового імміграційного законодавства: адміністрація лише мобілізувала ресурси, які вже мала, – додаткові патрулі, вертольоти, сенсори, камери та людей – і добивалася їх фінансування від Конгресу.

Імміграція вийшла на передній план політичної боротьби, і у Трампа в цьому питанні сильна підтримка виборців. За опитуваннями, 82% американців схвалюють депортацію всіх або частини нелегальних мігрантів, включно з 95% республіканців і 70% демократів. Близько 70% вважають контроль кордонів “критично важливим” або “дуже важливим” пріоритетом. Загалом підхід Трампа до імміграції отримує підтримку у значної частини населення. Це – конкретна політична перемога, яку не варто недооцінювати.

Однак жорсткість політики має і зворотний бік. Рейди імміграційної служби (ICE), в тому числі із летальними випадками, викликали зростання критики й погіршили сприйняття тактики адміністрації. Частина американців вважає, що ці заходи “занадто жорсткі” і потенційно роблять міста небезпечнішими. 

Війна в Україні: головний провал року для Трампа

Найбільш болючою невдачею Трампа став повний провал обіцянки “закінчити війну в Україні за 24 години”.

Війна не закінчилася ні за 24 години, ні за 24 тижні. Попри турботу про результат, неодноразові “останні пропозиції” – москва тягнула час та робила все можливе, щоб зробити винним Президента України Володимира Зеленського. 

Дії Білого дому щодо України часто виглядали суперечливими та без чіткої стратегії: від змішаних ініціатив до публічних сигналів, що Трамп вважає Зеленського “перешкодою для миру”. Це різко розійшлося з настроями більшості американських виборців – частина з них не схвалює підхід Трампа до війни, у той час, як більшість все ще підтримують або хочуть збільшення допомоги Україні.

Легендарний скандал Трампа та Зеленського у Білому домі

Одним із символів цієї невдачі стала гучна сварка в Овальному кабінеті 28 лютого 2025 року між Дональдом Трампом та Володимиром Зеленським. Зустріч, яка мала завершитися підписанням стратегічної угоди про доступ до українських рідкісноземельних ресурсів та зміцнення підтримки, перетворилася на відкрите дипломатичне протистояння: Трамп і віцепрезидент Дж.Д. Ванс критикували Зеленського, переривали його та звинувачували у “недостатній вдячності” й небажанні домовлятися, а заплановані підписання документів й спільна пресконференція були скасовані. Сам Президент України пішов з Білого дому раніше, а Трамп ще довго дорікав йому у “неготовності до миру” та “без поваги до США”. Це стало не лише дипломатичним фіаско, а й серйозним ударом по іміджу США на міжнародній арені. 

Такі дії викликали критику з боку західних союзників і дали кремлю можливість використовувати розкол у Заході як інформаційну перемогу. У США частина виборців сприйняла ці події як свідчення нестабільної зовнішньої політики.

Трамп грає на росію?

Реальний тиск США на росію впродовж року залишався обмеженим і суперечливим. Адміністрація так і не перейшла до жорсткої ескалації санкцій, яка могла б змінити поведінку кремля в короткостроковій перспективі. Водночас не можна сказати, що тиску не було взагалі. США запровадили санкції проти російського нафтового сектору, зокрема проти “Роснефти” та “Лукойлу”, а також проти трейдерів і суден, задіяних у схемах обходу обмежень. Окремим напрямом стала боротьба з так званим тіньовим флотом росії – мережею танкерів, які перевозять нафту під чужими прапорами та через посередників. У 2026 році Сполучені Штати пішли навіть на безпрецедентні кроки, фізично захоплюючи нафтові танкери з венесуельською нафтою, якими оперували російські структури. Фактично Вашингтон показав, що готовий діяти силовими методами на морі, але цей тиск залишався фрагментарним і не був спрямований на повний економічний параліч Росії.

На цьому тлі ключовим чинником реального удару по фінансовій базі кремля стала сама Україна. Упродовж 2025 року Київ різко наростив кампанію ударів по російській нафтовій інфраструктурі – нафтопереробних заводах, нафтобазах, терміналах і логістичних вузлах. Йдеться про сотні атак, частина з яких здійснювалася на глибину понад тисячу кілометрів від лінії фронту. У результаті значна частина потужностей російської нафтопереробки була тимчасово або надовго виведена з ладу, що створило дефіцит пального всередині росії й скоротило експортні можливості. Паралельно Україна почала завдавати ударів по суднах тіньового флоту, які перевозили нафту в обхід санкцій, у Чорному морі та за його межами. Ці атаки стали важливим елементом економічної війни проти росії.

За інформацією низки іноземних медіа, адміністрація Трампа фактично дала мовчазну згоду на такі дії України. Публічно Білий дім не оголошував про дозвіл на удари по НПЗ чи танкерах, але водночас не було жодних санкцій, обмежень або політичних покарань для Києва. Навпаки, відсутність реакції з боку США свідчила про негласне схвалення цієї стратегії як інструменту тиску на росію без прямого залучення американських сил. Це виглядало особливо показово на тлі того, що самі Сполучені Штати паралельно перехоплювали й конфісковували танкери з нафтою, пов’язані з російськими схемами, демонструючи, що боротьба з нафтовими доходами кремля є спільною лінією.

У підсумку склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, Трамп так і не наважився на максимальний політичний і санкційний тиск на росію, уникаючи кроків, які могли б призвести до прямої конфронтації з путіним. З іншого боку, саме за його президентства Україна отримала фактичну свободу дій у завданні ударів по найболючішій точці російської економіки – нафті. Санкції США, захоплення танкерів і українські атаки по НПЗ разом завдали росії серйозних економічних втрат, але цього виявилося недостатньо, щоб зупинити війну. кремль адаптувався, а бойові дії тривають, що робить український напрям одним із найбільш суперечливих і проблемних підсумків першого року президентства Дональда Трампа.

Близький Схід: тимчасове перемир’я

Перший закордонний тур другого терміну Трампа пролягав через Ер-Ріяд, Абу-Дабі та Доху. Під звуки фанфар і виблиск салютів Трамп укладав угоди на астрономічні 2 трильйони доларів, подаючи їх як тріумфальну перемогу, яка стимулюватиме інновації та зміцнить економіку США.

Ця поїздка стала стартом парадоксальної, але ефективної дипломатії Трампа в його транзакційному стилі – досягнення домовленостей між Ізраїлем та ХАМАСом. Перемир’я, укладене за активного посередництва близького друга лідерів країн Перської затоки, зятя Трампа Джареда Кушнера, та спецпосланника Стіва Віткоффа, поклало край масштабним бойовим діям. Неможливо передбачити, наскільки тривалим буде перемир’я, але принцип “гірший мир кращий за добру війну” у цьому випадку спрацював.

Нині Трамп просуває власну “Угоду століття” – новий близькосхідний порядок, що виріс із перемир’я в Газі. Він закликає сунітських лідерів сформувати єдиний фронт проти ісламістського екстремізму та ядерних амбіцій Ірану. Проте замість ідеологічних гасел Трамп пропонує прагматичні угоди та стратегічне партнерство. За сяючими усмішками на фотосесіях із лідерами регіону ховається холодний розрахунок: кожен підписаний меморандум наближає можливість реалізації того, що може стати головною спадщиною його президентства – нормалізація відносин Ізраїлю з країнами регіону. Додатковий ефект – віддалення близькосхідних партнерів від Пекіна.

Конфлікт Трампа із Ілоном Маском: від дружби до суперечок

Одним із найцікавіших політичних конфліктів року стала різка зміна відносин між Дональдом Трампом та Ілоном Маском – людиною, яка вважалася фактичним союзником адміністрації та одним із потенційних “союзників технологічної революції” в уряді.

Ілон Маск був значним фінансовим донором кампанії Трампа, витративши сотні мільйонів доларів на підтримку його переобрання, і навіть обіймав посаду в урядовому проєкті з оптимізації федеральних витрат – так званому Department of Government Efficiency (Doge). Такі кроки сприймалися як союз великих технологій та політичної влади. 

Однак навесні 2025 року між ними стався гучний розрив, який переріс у публічну війну образ і заяв по обидва боки. Іскрою конфлікту стала публічна критика Маском масштабного податково‑бюджетного законопроєкту Трампа, так званого One Big Beautiful Bill. Маск назвав законопроєкт “дегуманізованою абсурдністю”, стверджуючи, що він збільшить дефіцит бюджету і поставить економіку США під загрозу. 

У відповідь Трамп різко висловився про Маска, заявивши, що той “занадто перегнув палицю” та навіть пригрозив скасуванням федеральних контрактів і субсидій для компаній Маска – найперше Tesla та SpaceX – як способу “заощадити бюджетні кошти”. Це була не просто політична суперечка, а конкретна загроза бізнес‑інтересам Маска, від якої залежить не лише світ електрокарів, а й ключові космічні проєкти.

Конфлікт перейшов у публічну площину також в соціальних мережах: Маск у своїх дописах на платформі X публічно критикував Трампа, натякав на непрозорість справ з файлами Джеффрі Епштейна й навіть поширював повідомлення, що закликали до імпічменту президента. Такі слова стали серйозною ескалацією, оскільки Маск – один із найвпливовіших технологічних лідерів і володар однієї з найбільших платформ для публічного спілкування.

У червні 2025 року Трамп офіційно заявив, що їхні стосунки “закінчилися” і що він не планує відновлювати їх у майбутньому, зазначивши, що більше не довіряє Маску після публічного розриву. 

Протистояння Маска та Трампа вийшло за межі особистих образ: воно відобразило глибші розбіжності між технологічними елітами та політичним істеблішментом. Маск навіть публічно оголосив про створення власної політичної сили – America Party – як альтернативи двопартійній системі, що ще більше ускладнило політичний ландшафт і викликало питання про майбутній вплив технологічних лідерів на американську політику. 

Проте до кінця 2025 року напруга почала згладжуватися. Вони відновили контакти, зокрема через спільну вечерю в Мар‑а‑Лаґо, що стало сигналом можливого пом’якшення конфлікту. 

Скандал із “файлами Епштейна”: тиск, оприлюднення та політичний резонанс

Однією з найбільш гучних тем американської політики року стала боротьба за оприлюднення документів із так званих “файлів Епштейна” – архіву матеріалів у справі покійного фінансиста Джеффрі Епштейна, який був засуджений за сексуальну експлуатацію неповнолітніх і пов’язаний із багатьма впливовими людьми з політики та бізнесу. 

Спочатку Трамп підтримував ідею оприлюднення цього архіву, і під час кампанії 2024 року навіть заявляв про готовність розглянути деякі частини матеріалів. У листопаді 2025 року Конгрес США ухвалив двопартійний закон “Epstein Files Transparency Act”, що зобов’язував Міністерство юстиції оприлюднити всі несекретні записи, пов’язані зі справою Епштейна, у форматі, придатному для пошуку та завантаження. Президент Трамп підписав цей закон, що стало значним кроком уперед після тривалих політичних дискусій і тиску з боку частини законодавців. 

Однак реальне впровадження закону виявилося складнішим і викликало широкий суспільний резонанс. До встановленого 19 грудня 2025 року Міністерство юстиції публічно оприлюднило лише частину документів – близько 125 000 сторінок з понад 2 мільйонів потенційних файлів, причому багато матеріалів були сильно відредаговані, а значна частина залишилася за межами доступу громадськості. Це стало приводом для критики як з боку демократів, так і з боку частини республіканців, які вважали, що адміністрація навмисно затягує процес і “ставить під замок” найцікавіші документи. 

Критики також звернули увагу на те, що деякі документи, включно з фотографіями та іншими матеріалами, тимчасово з’являлися на сайті Міністерства юстиції, а потім без пояснення зникали, підсилюючи підозри про приховування частин архіву. Такі випадки дали поштовх для заяв про те, що реліз є не повною реалізацією закону, а лише “частковою демонстрацією”, яка не дає повного уявлення про масштаби справи. 

Велика кількість активістів публічно висловлювала невдоволення повільним оприлюдненням і тим, що матеріали можуть приховувати інформацію про потужних людей або потенційні зв’язки впливових фігур. Національні демонстрації та артінсталяції навіть з’являлися на національному молі у Вашингтоні, натякаючи на можливі приховані контексти у зв’язках між Трампом та Епштейном. 

У соціальних мережах і медіа обговорювалися також заяви Ілона Маска, який влітку 2025 року натякав, що Трамп може бути згаданий у поки не оприлюднених частинах архіву, хоча таких підтверджених фактів наразі немає. Це питання стало додатковим джерелом напруги між прихильниками прозорості та тими, хто вбачає у справі Епштейна інструмент політичних нападок.

Для багатьох спостерігачів та експертів у США справа “файлів Епштейна” стала не лише юридичною проблемою, а й великим політичним скандалом: вона торкнулася питань відповідальності правоохоронних органів, прозорості влади, захисту прав жертв і ризику політизації кримінальних розслідувань. 

У будь‑якому разі, хоча Трамп підписав закон, що має сприяти прозорому оприлюдненню матеріалів, реальна публікація повного архіву затримується, а суспільні дебати щодо цього тривають – роблячи “справу Епштейна” одним із найгучніших скандалів політичного життя США за останні роки. 

Як Трамп знищує НАТО: Гренландія – криза союзництва

Один із найгучніших міжнародних епізодів у перший рік президентства Дональда Трампа – це його позиція щодо Гренландії та наслідки цієї позиції для відносин із європейськими союзниками. Тема звучала раптово і яскраво: Трамп неодноразово підкреслював, що Сполученим Штатам потрібна Гренландія з міркувань національної безпеки через її стратегічне розташування в Арктиці та тиск потенційних інтересів росії і Китаю. Він прямо заявив, що для США важливо мати контроль над островом, оскільки Данія не в змозі самостійно забезпечити його безпеку. 

Ці зауваження викликали дипломатичну напругу, оскільки Гренландія є автономною територією Королівства Данія і членом трансатлантичної спільноти, включно з НАТО. Данія і лідери острова послідовно відкидають ідею передачі контролю над територією Сполученим Штатам, наголошуючи на праві гренландців самостійно вирішувати свою долю. 

Риторика Трампа не обмежилась словами. У відповідь на критичну реакцію з боку європейських союзників та категоричне несприйняття ідеї передачі Гренландії, адміністрація оголосила про запровадження митних тарифів на товари з низки країн НАТО, які підтримують Гренландію в її нинішньому статусі – включно з Данією, Норвегією, Францією, Німеччиною, Великою Британією, Нідерландами та Фінляндією. Спочатку тариф у 10 % мав набути чинності з лютого 2026 року, з подальшим підвищенням до 25 % у червні. 

Такий крок привів до широкої критики з боку європейських лідерів, які називали загрозу тарифів “чорним методом шантажу”, що руйнує довіру між союзниками і підриває трансатлантичну солідарність.

У відповідь на загострення ситуації союзники – Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Швеція та Велика Британія – виступили з єдиною заявою, що підтримують стратегічну безпеку та оборону в Арктиці, але не погоджуються з погрозами тарифів і вважають такі кроки контрпродуктивними для співпраці. 

Данія, як суверенна держава, також посилила свою військову присутність на Гренландії, працюючи над розширенням арктичної оборони разом із союзниками, і створила робочу групу з представниками США для вирішення розбіжностей. 

Також країни Європи активно розробляють сценарії протидії можливим діям США щодо острова, включно з дипломатичними, економічними та військовими стратегічними планами стримування. Такі плани передбачають як посилення оборони Гренландії та підтримку її автономії, так і потенційні санкції чи інші заходи у відповідь на непримиренну позицію США. 

Наслідки для трансатлантичного альянсу могли бути серйозними. Вимога контролю над Гренландією і тиск на союзників щодо цього питання створюють непередбачуваний розлам у відносинах між США і Європою, що загрожує підривом довіри і зусиль, спрямованих на спільну оборону та безпеку. 

Ситуація з Гренландією стала одним із найгостріших прикладів того, як одна зовнішньополітична ініціатива може перетворитися на кризу довіри серед союзників США і поставити під питання стратегію взаємодії у межах НАТО та ширшої трансатлантичної співпраці.

Операція США у Венесуелі: захоплення Мадуро

На початку 2026 року адміністрація Дональда Трампа провела спецоперацію у Венесуелі, під час якої був захоплений чинний президент Ніколас Мадуро і його дружина, а пізніше доставлені до Нью-Йорка для постання перед федеральним судом за обвинуваченнями у наркоторгівлі, корупції та співпраці з організованими злочинними угрупованнями.

Операція істотно посилила тиск на режим Мадуро, обмеживши його контроль над нафтовими ресурсами та доходами від експорту, які використовувалися для підтримки влади і обходу санкцій США. Американські посадовці назвали операцію “законним та необхідним заходом” для стабілізації регіону, боротьби з незаконним постачанням нафти та демонстрації рішучості США у глобальній політиці.

Спецоперація продемонструвала, що США готові застосовувати військово‑силові методи для досягнення стратегічних цілей, і стала однією з найгучніших подій президентства Трампа у зовнішній політиці.

Втім, критики цієї операції підкреслюють, що викрадення чи силове усунення глави іншої держави створює дуже небезпечний прецедент, який може підірвати міжнародні норми суверенітету й надати іншим державам виправдання діяти аналогічно. 

Що очікувати від Трампа далі?

Що робитиме Трамп у наступні місяці? Прогнозувати – справа невдячна. Він відомий тим, що змінює плани швидше, ніж їх оголошує. Прогнози часто втратять актуальність ще до публікації.

На горизонті – надважливе випробування для Трампа: проміжні вибори у Палату представників 3 листопада. Від їх результату буде залежати не лише його політичне майбутнє, а й доля ключових ініціатив, міжнародних угод та внутрішньої політики США. Водночас він має інструменти для впливу на суспільну думку, фінансові ринки та зовнішню політику, тож світ уважно стежитиме за кожним його кроком.

Однозначно можна сказати: те, що Трамп зробить далі, багато в чому визначатиме напрям розвитку США і глобальної політики на найближчі роки. Зараз світ знаходиться у хаосі, хочеться вірити, що цей хаос контрольований. Зрозуміти нам це остаточно допоможе наступний рік Трампа.